творчість учнів

Як плаче дощ журливо…

Так у душі моїй

Біль за Вкраїну милу,

За те, що важко їй,

Коли москаль проклятий

Їй жити не дає,

Немов той чорний ворон,    

Він серце їй клює.

Так болісно і важко,

Коли іде війна.

І гинуть юні хлопці,

В душі яких була весна,

Які могли ще жити,

Дітей ростить в добрі.

Та їх нема…

Лиш вітер посвистує вгорі.

Я дякую солдатам,

Тим, що воюють там,

І прошу в Бога щиро,

Щоб миру дав він нам.

Що дав їм долюбити,

Щоб докохати дав,

Щоб синів  живими

Вернув він матерям.

                  

                   Аліна Лаба,

                   учениця 7-А класу

                   ЧНВК №10

        

Наша Україна – незалежна держава.

За неї воюють найкращі сини.

Вони наймужніші, вони – безпощадні,

Проти ворога лютого стали грудьми.

Витримують біль, витримують горе,

Сумують постійно за своїми дітьми.

Вибачте, любі, що ми тут у спокої,

А ви визволяєте нас із пітьми.

У вас нема ліжка, у вас нема їжі,

Але ви не скорились, стоїте й стоїте,

Ви – наша броня! Ви – наша надія!

За вами сумує  вся наша земля.

Ми віримо в те, що ви повернетесь,

Що візьмете на руки сина й доньку,

Бо ви – ви найкраще, що може в нас бути,

Ви – наші брати, ви – наші рідні батьки!

                                     

                                      Іван Онишків,

                                      учень 7-А класу

                                      ЧНВК №10

        

        

         Молитва

Я молюся за тебе, солдате,

Я молюся за Україну,

Я молюся за мир і за спокій,

Я молюся за Батьківщину.

Боже, дай нам мудрості, сили й терпіння,

Дай змоги солдату здобуть перемогу,

Щоб в душах людей знов з’явилась надія,

Щоб кожен обрав тільки добру дорогу.

Ми хочемо жити у вільній країні,

Не хочемо чути брехливі слова,

Не віримо ворогу і в його перемогу,

Бо ми – то є сила, ми – України душа.

Україна Росії не буде скорятись,

До останнього подиху ми будем стоять.

Ми будемо плакать – і будем воювати,

Бо рани солдатські нас також болять.

                           

                            Денис Навроцький,

                            учень 7-А класу

                            ЧНВК №10

Дорогий солдате, воїне АТО,

Ти сидиш в окопі ворогам на зло.

Тебе не лякає ні сніг, ні жара,

Ти хочеш для країни миру й добра.

Ліки вам потрібні, їжа і вода,

Ковдри-одіяла й ніжнії слова.

Ми вам допоможем, ми дамо вам все,

Щоби перемогу здобули уже!

Щоб ворог проклятий геть уже пішов,

Щоб був мир в державі, не лилася кров,

Щоб змогли обняти дітей і дружин,

Щоб вернувсь до матері кожен її син.

Хочемо, щоб наша ненька Україна

Привітала знову кожную дитину,

Щоб було над нами завжди мирне небо,

Щоби знали люди – плакати не треба.

                           

                            Ярина Фіцколінець,

                            учениця 7-А класу

                            ЧНВК №10

Я молюся за Вкраїну щодня, щогодини.

Прости ж нам, о Боже, всі наші провини!

За що ж ти караєш нашу державу?

За гріхи дідів наших чи за давню славу?

Агресор в нашу землю увірвався,

Нищить, убиває її кожну мить.

Ми віримо й знаєм, брати-українці,

Сьогодні нам неньку треба боронить.

Вставай же, народе, землю захищати,

Нехай дружина і мати не плаче,

Хай їх очі не будуть повними сліз,

Подаруй же їм радість, юначе!

Запануємо ще, браття, коли дружні будем,

А ту путінську Росію повік не забудем.

Не забудем, як нас били, знищити хотіли,

Але хлопці наші мужні – тому й не зуміли.

Вставай, дівчинонько! Юначе, вставай!

Не дай погубити найрідніший свій край!

Хай ворог запише на історії кожній сторінці:

Ми – нездоланні, бо ми – козаки-українці!

                                              

                                               Анна Кудіненко,

                                               учениця 8-А класу

                                               ЧНВК №10

Палали шини на Майдані

Палали шини на Майдані,

Котилась в матерів гірка сльоза…

Сотня душ відважних українців

За волю нації піднялась в небеса.

Пройшло два роки …Що змінилось ?

Йде неоголошена війна.

Гинуть герої-українці

Від рук москальського ката.

Минають дні за днями,

місяці за місяцями йдуть.

Перемоги, на жаль, ще немає,

Але, знаю, мусить скоро буть!

Лиш  віра у краще майбутнє

В серці людей не вмира.

Всюди чути про українців силу честі ,

І про жагу до вільного життя.

                           

                            Богдан Прачун,

                            учень 7-А класу

                            ЧНВК №10

Україна – велика і вільна країна.

Тут море глибоке, тут широкі поля.

Тут люди привітні, красива природа,

Цвіте тут калина й соловейко співа.

Ти Богом нам дана, ти – рідна земля, 

Духом вільна і сильна держава моя.

У наших тілах кров козацька тече,

Брехня і нещирість нам душу пече.

Ми – діти твої, Україно моя!

Ми – надія і віра, і гордість твоя!

Ми не хочемо чути пострілів в небі,

Ми не хочемо бачити крові моря!

Любий солдате! Ми просим тебе:

Збережи для нащадків небо голубе,

Щоб ми, твої діти, у мирі жили,

Щоб люди сміялись і квіти цвіли.

                           

                            Павло Михайлів,

                            учень 7-А класу

                            ЧНВК №10

                             






                               Інформаційно-методичний центр освіти

Червоноградський навчально-виховний комплекс №10

Робота

учасника І етапу

Всеукраїнського літературного конкурсу «Розкрилля душі»,

присвяченого 85-річчю від дня народження Ліни Костенко,

 Панченко Катерини,

нарис «Жив-був народ над Прип’яттю – і зник»

(номінація «Літературна творчість»)

2015

Автор: Панченко Катерина Геннадіївна

Дата народження: 01. 08. 2000р.

Домашня адреса: м. Червоноград, вул. Тарнавського, 2/17

Телефон: 0633915653

Місце навчання: ЧНВК № 10

Електронна пошта: katapanchenko71@gmail.com

Народилася у місті Червонограді, тут же проживаю, навчаюся у 8-Б класі ЧНВК №10. Моє хобі – флорбол і східні танці. Писати художні твори почала в 11 років. Першими були вірші про Україну, про рідну мову. Читала свої вірші на літературних вечорах у «Ровеснику». Тепер пробую писати прозові твори. Один з них відіслала на конкурс юних прозаїків імені Катрі Гриневичевої.

«Жив-був народ над Прип’яттю – і зник»

(Нарис)

                                                                           Усе іде, але не все минає

                                                                           Над берегами вічної ріки…

                                                                                              Ліна Костенко

         Чорнобиль… Чорний біль… Уже більше чверті століття тільки чорний біль…

         Чому ж ще досі це лишається тільки болем? Чому усі так байдуже ставляться до цієї трагедії всесвітнього масштабу?

         Натрапила в Інтернеті на оголошення: «Екскурсія у Чорнобиль! Недорого! Цікаво! Запрошуємо усіх охочих! Наш тур не залишить Вас байдужими!» Була здивована. Що ж може бути цікавим у так званій «зоні відчуження»? Яка екскурсія може бути туди, звідки примусово виселено людей?

Довго роздумувала над питанням: «Їхати чи ні?» Ніяк не могла наважитися на таку екстремальну подорож. Але все-таки вирішила скористатися цією доволі дивною пропозицією. Може, там, поблизу Чорнобиля, Прип’яті,  вирує життя, а ми всі думаємо, що там мертва зона? Треба перевірити.

Зателефонувала за вказаним номером і була здивована тим, що такі екскурсії влаштовують ледь не щотижня. Що ж там може приваблювати людей? Невже споглядання чужого горя може приносити якесь задоволення? А, може, навпаки, люди, після поїздки туди, усвідомлюють, що таке відповідальність, починають цінувати те, що мають: своє життя і життя інших людей?

         Наближається день від’їзду. На серці тривога. Чим закінчиться ця поїздка? Цікаво, скільки людей у пошуках адреналіну відвідують чорнобильську зону?

         Їдемо. В автобусі вільних місць немає. Гамірно, весело, ніби їдемо подихати свіжим повітрям у Карпати. Здається, нікого не бентежить те, що там високий рівень радіації, що там гинули люди. З розмов дізнаюся, що дехто їде у Чорнобиль уже не вперше. Досі не можу зрозуміти, що ж приваблює людей у цьому краї?

На маршруті до Чорнобиля немає звичних для передмість українських мегаполісів новочасних багатих замків та магістралей, шістьма смугами яких можна яйце покотити. Дорога та сільські хати помірно занедбані. Автівок теж порівняно менше, їдуть, не поспішаючи, допоки після останнього вказівника на Чорнобиль не зникають взагалі. 

         На придорожній обдертій табличці написано: «Прип’ять». Назва відома, милозвучна. Кого ж там прип’яли, наче корову на пасовищі? Мабуть, пам'ять нашого народу. Адже це місто, як і Чорнобиль, уже «мертва зона». Назва ця назавжди врізалася у нашу свідомість.

         Але що це там вдалині? Дим? Там є люди? Запитую про це нашого гіда. Дізнаюся, що у тридцятикілометровій зоні живе багато людей. Їх називають «самоселами». Але чому ж «самосели»? Вони ж живуть на своїй Батьківщині, на своїй рідній землі. «Отут жили древляни і древлянки. Віки минули, як єдиний схлип. Медове сонце вигріли дуплянки у жовтих лапах сутозлотих лип», –  писала відома поетеса Ліна Костенко. Де ж вони тепер? А тепер – «Жив-був народ над Прип’яттю – і зник». Та чи зник?

Їдемо далі. Нам розповідають, що люди живуть і в «десятці», тобто в десятикілометровій зоні. Як же вони там виживають? Адже «Усе змінилось. Люди і часи. Двадцятий вік уже за перелазом. Глобальне людство хоче ковбаси,
а вже вона з нуклідами і сказом».

         Виходимо з автобуса. Бачимо стареньку бабусю, яка перекопує свій невеличкий город. Запитуємо, як їй живеться, чи не страшно тут самій. Вона відповідає, що тепер уже «мертва зона» нікого не лякає. Майже щодня можна побачити тут людей. Часто приїжджають іноземці. «Вони були в захваті, а коли побачили саркофаг, зчинили такий радісний шум, наче побачили якийсь витвір мистецтва, - розповідає бабця про одну із таких зустрічей. -  Що вони говорять,  я не розумію, але сміються, фотографують, пригощають різними смаколиками». Мене дивує, що їх так веселить. Невже таку радість приносить чужа біда? Хай би їм спершу показали хоч одне мертве село, а потім вже саркофаг, може, тоді б не було так весело.

         Дивимося на знищені, обдерті будівлі. Звертаю увагу на те, що майже немає металу. Невже його забрали мародери і вивезли поза межі зони? Немає меж людській жадібності і прагненню до наживи. Цей же метал з радіонуклідами можна знайти тепер у будь-якому місті України? З нього можуть бути виготовлені навіть каруселі для дітей? Дійсно, зона національної трагедії. Знову в пам’яті зринають слова Ліни Костенко:

Ми — атомні заложники прогресу.

Вже в нас нема ні лісу ні небес.

Так і живем од стресу і до стресу,

Абетку смерті маємо — АЕС.

Може, це про неї говорила бабуся: «Наша Ліна приїжджає, ліки нам привозить»?

Дорогою  зустрічаємо міліціонера одного з КПП. Дивують та обурюють його розповіді про «відвідувачів» зони відчуження: «Вони самі платять великі гроші, щоби лише втрапити сюди. Якщо б я тут не працював, то ніколи ноги би моєї тут не було. Навіть якби мені запропонували чималу суму. За п’ять років роботи я ще в «десятці» (десятикілометрова зона довкола ЧАЕС) не був». Справді, нині радіофобія в людей пішла на спад, натомість прокинулася цікавість торкнутися до страхітливої історії, яка застигла в часі з 1986 року.

         Дізнаюся багато цікавого про сталкерів. Це ті, хто вирішив самостійно подивитися на місце катастрофи планетарного масштабу і те, як ліквідовують її наслідки. Яка мета їх проникнення на територію Чорнобиля? Чорнобильську зону відчуження визнали найбільш екзотичним місцем відпочинку, де можна найсильніше полоскотати власні нерви. Однією з причин проникнення туди є бажання молодих людей відчути себе справжніми дослідниками – «сталкерами» та побігати по зоні радіаційного ураження не на моніторі персонального комп’ютера, а наживо. Кожен похід в зону – це пригода, коли кожна дія є вибором між життям та смертю, а сама зона – це місце, де інтуїція важливіша, ніж розум. Руїни та ландшафти, де немає місця ні людям, ні всьому живому. З’явились межі та розвідники цих територій.

Тільки, на жаль, молоді люди не розуміють того, що між реальним та віртуальним світом є значна різниця. Насамперед у грі немає справжньої небезпеки, а в зоні один неправильний крок може коштувати життя. Невже ці любителі ігор не розуміють, чим може загрожувати радіація самій людині, її майбутнім дітям? Ці  молоді люди отримали базові знання про чорнобильську зону з комп’ютерної гри, а потім з Інтернету. Саме ігроманія та бажання поліпшити чуттєве сприйняття ігрових сюжетів є причиною бажання проникнути на територію Чорнобиля.  У більшості випадків ці люди здійснюють одне-два проникнення на територію зони. Потім їхні амбіції заспокоюються. Більшість ігроманів навіть не перетинають межі «мертвої землі». Їм достатньо краєвидів кинутих будівель зони обов’язкового відселення. Отримані внаслідок таких сталкерських походеньок фото та відео мають не менш апокаліптичний вид, ніж фото,  зроблені в межах десятикілометрової зони суворого режиму.

         Друга група – це ідейні стакери, справжні дослідники, які допомагають суспільству краще зрозуміти життя українського некрополя – Чорнобиля. Перше правило таких людей – не нашкодити: нічого не міняти, не залишати сміття і не брати сувенірів. Нічого не їсти, не пити під відкритим небом, не вдягати відкритого одягу, ні до чого не торкатися, не підіймати з землі що би то не було, не ходити по траві. Це ті головні правила, яких зобов’язані дотримуватися усі візитери. Сталкер життям ризикує, але справу робить корисну - змушує людей проникнутися зоною, зрозуміти, чим вона живе. А мародери просто тягнуть все, що погано лежить. Господарський український менталітет не може допустити, щоб в зоні пропадало щось «цінне». Будь то кольорові метали або банки з маринадом, кинуті евакуйованими господинями, - все розібране та розтягнене по ближніх селах, все пішло «у справу».

Чорнобильське сталкерство породило легенди. Про «вовкособак» особливої волохатості, що вивелись після аварії. Про «киць» - здичавілих домашніх кішок, що начебто живуть в лісах навколо станції. Про зомбі, яких нібито породив секретний об’єкт «Чорнобиль-2». За місцевою легендою, ця станція так вплинула на людей, що вони стали без пам’яті бродити зоною. У Житомирській, ближній до ЧАЕС, області, професор Коновалов зібрав музей чорнобильських мутантів –  немовлят з двома головами і без рук, які не вижили. У порівнянні з його колекцією Кунсткамера - кімната сміху. 

Варто згадати й про третю групу людей, які відвідують зону відчуження. Вони безмежно далекі від комп’ютерних ігор та душевних страждань людей урбаністичної епохи. Для них проникнення на цю територію є звичайним, буденним ділом в їх повсякденному житті. Це населення селищ та сіл, які знаходяться безпосередньо біля зони відчуження. Вони використовують покинуті населенні пункти, як джерело дармового будівельного матеріалу, металу та інших речей, які можуть дати хоч якийсь прибуток.

Загадили ліси і землю занедбали.
Поставили АЕС в верхів’ї трьох річок.
То хто ж ви є, злочинці, канібали?!
Ударив чорний дзвін. І досить балачок.
В яких лісах іще ви забарложені?
І мертві, і живі, і ненароджені

Ніколи вас довіку не простять!

         Їдемо далі. У деяких селах про те, що тут жили люди, нагадують тільки пам’ятники загиблим воїнам чи хрести на цвинтарях. Села немає, цвинтар є. «Ну, а села нема. Втекло кудись село. Було колись село - Життя колись було», - писав І.Драч.  Сумно… Страшно… Якась безвихідь… Одним словом, зона. Чорнобиль – то випробування, яке ми маємо пережити.

         Знову спадають на думку слова з вірша Ліни Костенко:

Босоніж дітки бігають малі. 

Пройшла гроза і не була озонною.

А де тепер не зона на землі? 

І де межа між зоною й не зоною?! 

Пригадую дитячу казку. Принцеса не поставила кому у наказі: «Карати не можна помилувати». Де ж поставити кому у реченні «Заборонити не можна відвідувати ЧАЕС»?

Хочу звернутися до всіх словами одного зі стакерів: «Пам’ятайте, це було, є і буде. Я дуже сподіваюся, що над зруйнованим енергоблоком виросте піраміда - величезний саркофаг, який зробить людей захищеними від атома. Нехай ця піраміда свідчить: «Тут був реактор, який нікому і ніколи не буде небезпечний!»»